Вчительські роздуми

Сім’ю не можна починати з брехні 

Кожна людина прагне жити красиво й добре заради себе та тих людей, яких вона любить, оберігає, яким співпереживає — заради своєї сім’ї. Де, як не в родині, закладаються й формуються такі важливі моральні цінності, як любов і повага одне до одного, доброта, віра, справедливість, взаємодопомога…

Існує аксіома, що сім’я повинна будуватись на довірі, однак життя вносить свої корективи: хтось чесний і сумлінний, хтось добродушний, але забобонний, хтось скупий та авантюрний, хтось егоїст і скнара…

Чи завжди ми задумуємось над тим, бути жадібним — це погано чи добре? Хтось прирівнює це питання з егоїзмом. А егоїзм — це погано чи добре? Часто жадібність та егоїзм ми трактуємо, як дещо погане, бо в цьому можуть навіть звинуватити і ніколи не похвалити. Але проаналізувавши глибше, виникають сумніви, чи насправді цих два поняття настільки погані? А що робити, якщо ти є спостерігачем створення нової сім’ї, яка будується на брехні? Чи матиме ця родина майбутнє? Де місце Людини й людяності?

На жаль, сучасна молодь іноді несер­йозно підходить до цього питання, тому що звикла, що молодою сім’єю ще довго будуть опікуватись батьки, які стараються жити так, щоб їхні діти не відчували матеріальної скрути, вважають своїм обов’язком забезпечувати навіть дорослих дітей матеріально. Ми, дорослі, часто спостерігаємо, що діти звикають до цього «хорошого», сприймають його як належне, а іноді й обманюють, звинувачують батьків через неспроможність надання матеріальної підтримки або й вдаються до афер, переступаючи усі неписані закони моральності. Ця проблема вічна і завжди актуальна. Вона розкрита у художніх творах і конкретних життєвих ситуаціях, на яких потрібно вчитись кожному, щоб не допускати огріхів у житті.

Бережіть собори душ своїх

У кожної людини є Душа… Кожна людина — неповторна… Одна — добра і щира, інша — егоїстична й холодна… Чому? Де ж людяність, гуманізм, порядність, адже не можемо ми будувати і відстоювати свою державу, якщо це не притаманне нам усім. Мене, людину і вчителя, особливо цікавлять ці питання, бо навчаю і виховую підростаюче покоління, майбутнє нашої держави.

Думаю, можна стверджувати, що людяність прийшла в наш світ разом з першою людиною. Це наче гілка совісті, яка живе у кожному з нас. Просто, зазвичай, декотрі забувають до неї прислухатися. Людяність може проявлятися у ставленні до сім’ї, до друзів, до колег і навіть до незнайомих людей. Здатні співчувати, не можуть стримати сліз при перегляді фільму з трагічним кінцем. Це також можна назвати проявом людяності. У моєму розумінні поняття «людяність», так би мовити, тримається на трьох китах: справедливість, співчуття та честь.

Сьогодні, на жаль, дуже тяжко розпізнати дійсно порядну людину. А от якщо розглянути важкі роки війни, то можна виявити великі подвиги, які були здійснені звичайними людьми, таких на сьогодні залишилося дуже мало. Ледь живі від голоду, вони ділились останньою скоринкою з тими, кому було найтяжче. Багатодітні матері виховували ще й чужих дітей-сиріт, не те що сьогодні чуємо, що мати продає своє дитя, залишає в пологовому будинку, а нерідко й вбиває, викидає на смітник. Про яку душу і мораль може йти мова?!

Людина залишається Людиною, коли вона здатна чинити добро. І не тільки в умовах війни — хіба мало моральних випробувань випадає витримати людині у повсякденному житті? Просто треба жити щодня по совісті, тверезо й мудро оцінювати усі вчинки, ставити перед собою мету й чітко прямувати до неї, а головне — завжди йти до Людей з Добром.

Не слід забувати, що як не прагнуть люди до добра, людяності, жорстокість і байдужість ще дуже живучі. Ми бачимо щодня їх прояви. Зневагу до бідних, старих і немічних. Презирство до інвалідів, що інколи змушені жебракувати. Байдужість чиновників, що хіба через суд виконуватимуть власні обов’язки, у тому числі покладені на них саме для допомоги найнезахищеніших з людей. Це було завжди. Але завжди існували й інші люди. Хотілося б, щоб більше було останніх, із збереженими світлими соборами своїх душ. Якщо кожен розпочне жити за законами Справедливості й Добра, усміхнеться Душа, пишатиметься Україна.

Хто він, учитель?

Хто такий учитель? Людина, яка дає конкретні знання, чи людина, яка взяла на себе величезне завдання — виховувати людей? Багато хто знає, що учні не люблять, щоб їх виховували. Учителів, які «насильно» цим займаються, вони не люблять. Виходить, урокодавач? Але й у чистому вигляді урокодавачів діти також не люблять. Щоправда, менше. «Не лізе до тебе в душу. Навчає. Навчає добре. Що іще треба?» Так відповідають вони.

То, хто ж такий учитель?

Учитель — це лікар, лікар-психолог, лікар-діагноститк, зцілитель дитячих душ.

Учитель — це екстрасенс. Він має вміти заворожувати своєю мовою, переконувати всіма своїми діями, захоплювати, підкоряти своїй меті слухачів. А учні в нас в переважній більшості, як і раніше, слухачі...

Учитель — це священнослужитель, бо він вселяє віру в життя, в торжество людського добра і милосердя, віру в неповторність і особливе призначення кожної людини.

Учитель — тонкий психолог, майстер настрою, майстер мобілізації учнів на навчальну діяльність.

Учитель — це дослідник. Він постійно експериментує, аналізує, вносить правки у свою діяльність.

Учитель — це громадянин, патріот, небайдужий до всіх подій, що відбуваються в громадському житті.

Учитель — це філософ, що намагається зрозуміти сенс життя і розмірковує над її таємницями.

Учитель — артист? Ні! Хіба ж він грає роль учителя? Ні, це його життя...Скоріш за все, учитель — режисер! Причому, тонкий за своїм підходом.

Учитель — керівник, керівник найвищого рангу — генератор ідей, прогнозист, плановик, організатор.

Учитель — інтелігент! Він мусить бути інтелігентом, не зацькованим міністерськими інструкціями і догмами, а таким, який не лише знає їх, а й уміє творчо переробити і збагатити філософією життя.

Учитель — це інтелектуал, людина, яка володіє ґрунтовними знаннями не лише в галузі свого предмета.

Учитель — це чорнороб, який не соромиться виконувати з дітьми будь-яку роботу — фарбувати, ремонтувати, лагодити...

Учитель — це людина, зі своїми слабкостями, дивацтвами, стражданнями...

Як би хотілося, щоб учитель міг зрозуміти кожного учня, а учні поважали кожного вчителя...

Як би хотілося, щоб суспільство нарешті зрозуміло, що в будь-які часи, особливо сьогодні, учитель - це особистість, за якою підлітки перевіряють свої життєві позиції. Як би хотілося, щоб учитель розумів, що, можливо, він — єдиний, хто допомагає прозріти цим молодим шукачам,самовпевненим підліткам.

Учитель — це і батько, і мати для багатьох. Нехай не щомиті, а в одну секунду, лише один раз під час нетривалої бесіди, він зможе дати те, що шукає маленька підростаюча людина...

Учитель — це образ, створений століттями і тому шанований усіма. Усі чекають від людини цієї професії саме вчителювання!

Учитель — це Майстер. Майстер слова, Майстер звуку. Майстер думки, Майстер емоцій і настроїв. Майстер створення — констатації знань...

Тому, для того щоб стати Вчителем, кожен має збагнути, що урок — це не 45 хвилин спілкування з учнями, а все життя, прожите до цього даною людиною. І залежно від того, як вона його прожила, 45 хвилин уроку в кожного вчителя пройдуть по-різному...

P.S. Немає нічого кращого за професію вчителя. Людина, яка живе спілкуванням з дітьми, — вчитель. Яким би не був його настрій, які б події в його житті не відбувалися, цілющим для нього залишається спілкування з дітьми. І якщо цього немає, то вчитель не стане Майстром.